На Github є прекрасна платформа GitHub Actions, яка гарно відома розробникам, де можна запускати автоматичні скрипти/різні перевірки при якихось діях. Мало хто знає, що також там можна запускати періодичні задачі.
Нещодавно зʼявився датасет зі знищеними повітряними цілями. Скрипт кожного дня витягує повідомлення за останній день (з моменту попередньої обробки) з зображеннями з телеграму Повітряних Сил; перевіряє, чи схоже зображення на звіт від Повітряних Сил, якщо так – надсилає його на OpenAI для розпізнавання тексту, а далі він оброблюється, і публікується все, що він зміг обробити. Наприклад, ось таке за останню ніч:
Так я не дуже довіряю гудрідзу тримати списки прочитаного, то вони теж автоматично вивантажуються кожного дня та зберігаються. Через те, що гітхаб дозволяє вбудовувати використовувати все, що публікується на сайтах, а мій двигунець для блогу не дуже сильний, то моя книжкова поличка використовує саме ці дані. Або під час мого гівевея, менеджмент великої кількості книжок стає складним в якийсь момент, тому в гудрідз я маніпулював тегами bookcrossing та own, щоб відмічати дійсно подароване комусь.
Ця ідея з автоматичною генерацією стрічки була вже дуже давно в голові – в нульових роках були стрічки з агрегованими публікаціями з блогів, а зараз тримати простий список з рекомендаціями вже не дуже цікаво.
Через невеликі обмеження моєї блог-платформи, і те, що я для деяких задач люблю тикати на гарні кнопочки, а не в терміналах сидіти – то використав якраз ці ж самі github actions для генерації стрічки.
На сторінці оновлюються публікації автоматично три рази на день, і відображаються публікації за останні пару тижнів.
До речі, я думав якось експортувати лайкнуті матеріали з reeder замість цього блогрола, і навіть шорткат створив для щоденного автоматичного запуску, і це все працювало, але reeder дає доступ лише до матеріалів з «Read Later», а не основної стрічки, і виявилось, що на практиці досить складно додавати в список для читання, а потім лайкати публікацію.
Мені подобаються фізичні книжкові магазини – дуже цікаво спостерігати, як там намагаються не лише гарно викласти книжки по категоріях, а додати невеликі та приємні штуки, які зорієнтують читача та зроблять пошук ще приємнішим заняттям, щоб не ходити та обирати книжку по обгортці (але нічого проти не маю проти такого вибору серед вина!). Наприклад, в офлайн-магазині в амазоні я колись бачив невеликі elink-екрани з рейтингом в гудрідз, який постійно оновлювався. У деяких магазинах зʼявляються додаткові категорії а-ля «теплі історії до блекаутів» та «базова база» до серії Віхоли з українськими класичними письменниками, а десь – запаковані в крафтовий папір книжки, але з цікавим описом (можливо, саме умовний gpt і генерує ці описи, хе-хе!), який зацікавить придбати. А в Торонто я колись побачив колись реальний книжковий автомат, який за два (канадських!) долари подарує якусь книжку з приємним олдскульним ароматом – зараз таких вже майже ніде не знайти!
Досить часто я просто сканую штрихкод в гудрідз, і читаю відгуки та рейтинг, але тут зʼявляється проблема – це все невідомі мені люди та дуже часто не дуже зрозумілий рейтинг...
Рейтинг книжки
Рейтинги книжок – це дуже індивідуальний критерій. Якийсь читач може знайти щось нове та цікаве, а для когось це може бути на рівні. Хтось може з часом змінити свою оцінку, а для когось це може бути перша прочитана в їх житті, яку вони до кінця рекомендуватимуть. Географія читача, його характер, попередні знання про якусь тему, уподобання – у кожного різні, тому в рейтингах часто немає якогось silver bullet.
Щодо книжкових рейтингів, головний монополіст – це гудрідз, який належить іншому монополісту – амазону. Амазон за останні роки перестав розвивати сервіс, закрив доступ для розробників та оновив приблизно 1 (одну) сторінку з новим дизайном. Не дивлячись на все це, сайтом дуже активно користуються читачі.
Іронічно, що не розвиваючи сервіс, амазон пише про проблему бомбінга у вигляді 1-зіркових рейтингів та просить користувачів боротись з ними – на сайті можна опублікувати книжку, яка буде опублікована колись в майбутньому. Це робиться, наприклад, для маркетингових цілей та підбурювання інтересу – додавання в список для читання побачать всі друзі, тому створюється мережевий ефект. Одним з прикладів є книжка Елізабет Гілберт, по якій українські читачі в гудрідз пройшлись шакалячим експресом 500-ма однозірковими відгуками, тому її вирішили не публікувати. Але все ще ж її з цих читачів ніхто не читав, тому якби це сталось після публікації, то залишилось би відкрите питання, як діяти з рейтингами.
Також є багато «вбивць goodreads» – від трохи дивного StoryGraph, закінчуючи хіпсерськими Oku. Найбільша проблема (база книжок та нетворкінг) залишається так і не вирішеним питанням. Деякі з сервісів (наприклад, Readerly) з часом закриваються, так і не знайшовши свою аудиторію.
Деякі українські книгарні теж анонсують свої «українські версії Goodreads», але дивлячись на їх сайти інтернет-магазинів, де все згенероване з чатгпт, ці ресурси навіть в українському сегменті навряд чи замінять.
В гудрідз я відкрив для себе алгоритм друзів-маркерів – дуже резонують рекомендації та відгуки тих читачів, з якими у мене більш-менш спільні інтереси та оцінки книжок. Ще досить цікавий (і нереально субʼєктивний) факт, що репрезентативними мені виглядають профілі, у яких середня оцінка близько 3.5-3.7.
Але, передивляючись книжки в якомусь магазині, мені дуже зацікавив формат з написаними від руки та прикріпленими до стелажів відгуками. І тут я зрозумів, що одна з прекрасних ідей для рекомендацій – ✨сторітелінг✨!
Сторітелінг як рекомендація
Взагалі, рекомендації зараз можна почути абсолютно всюди в інтернетах – це твітери, інстаграми, подкасти, інтервʼю, новини або якісь раптові коментарі будь-де. На жаль, це завжди досить точкові рекомендації – після них завжди приходиться читати додатково на інших ресурсах.
Я дуже зрадів, коли нещодавно побачив анонс «Книжкового сомельє», що нарешті це вже зʼявилось у нас, і швиденько встановив їх додаток! Виявилось, що там взагалі я ніяких відгуків не знайшов, і так до кінця не зрозумів, як це працює (та як додатком користуватись), хоча ідея досить прекрасна.
Але у мене в закладках є сервіс, який підкорив моє серце – Shepherd. Ідея нереально проста – мужик просто надіслав [холодні] листи (але з невеликою персоналізацією) письменникам та авторам книг, з пропозицією опублікувати їх улюблені книжки з розповідями, що найбільше сподобалось, але також він дасть посилання на продаж книг цього автора, і це дуже гарно спрацювало для авторів. Інші читачі також можуть вже додавати свої рекомендації, і тому саме з відгуками показується спеціалізація/експертиза автора, тому якщо якийсь історик радить почитати Плохія – треба читати!
Сайт також розбито на категорії та топіки. Мені дуже цікаво стало, що читають про війну, і там досить цікаві рекомендації та розповіді, що читачі відчули, читаючи.
Або «Інтернат» Жадана:
Сподіваюсь, в найближчі роки зʼявиться щось таке у нас теж з адекватними лідерами опіній (хехехехе), тому не прийдецця гуглити кожного разу «Що з книг читає Поворознюк»! Або цим займусь я (якщо доживу)
Минув ще один рік, і у якості ескапізму, цього року було прочитано 26 книжок – про війну, маркетинг, прозу, сторітелінг, дизайн, романи та пʼєси.
Рік тому я публікував аналогічний пост, тому продовжую традицію. Заодно це гарний експеримент для мене, щоб пригадати, чи памʼятаю я деталі, чи забув (спойлер: багато чого забув, так).
Незавершена війна. Історія протистояння України з Росією в 2014–2015 роках – Олександр Сурков
Я раніше якось нічого з книжок не читав про аналіз подій під час війни в Україні (окрім «Війни у повітрі» Жирохова за перші місяці 2022-го року, але формат книжки взагалі досить сухий та складно читати) так як не знав, чи є взагалі щось корисне, але десь в рекомендаціях Миколи Бєлєскова побачив цю книжку. Згадується дуже багато подій, про які я детально не знав – наприклад, описується та ж трагедія з ІЛ-76 біля Луганського аеропорту, про її причини та наслідки. З відомих подій згадуються про передумови Іловайська, про малайзійський боїнг, про те, та і в цілому автор згадує в тому числі та про політичні рішення.
Оцінка – 4/5
Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію. Як будується оповідання. Поезії – Майк Йогансен
Цю книжку обговорювали в книжковому клубі The Ukrainians, тому саме до неї і дійшли руки. Слухати обговорення про неї виявилось цікавішим, чим читати. Скоріш, просто не мій формат, і багато всяких описів ляндшафтів, які було неприємно читати.
Оцінка – 3/5
Культура принад і спротиву – Тарас Лютий
Есе та розповіді філософа Тараса Лютого про інших філософів, ідеології, ресентименти, поп-культуру, протести та багато інших тем, які мені складно обʼєднати в одне ціле. Дуже багато закладок, цікаві роздуми про державу, політику. На ютубах дуже багато відео з ним, тому якщо сподобається автор та його роздуми – сподобається і книжка!
Настає доба постлюдини. Навіть гуманізм часом нагадує ідеологію возвеличення людини, під прикриттям якої кояться злочини проти людяності. Виникає парадокс: якщо людина є розумною істотою, чому ж людство й далі невпинно розпалює злість? Отже, щось не так із самою людиною. Тепер їй не надто подобається жити згідно з усталеним порядком. Людське сприйняття реальності дедалі частіше спирається не на аналітичні, а на візуальні чинники. В соціальних мережах обурені користувачі нарікають на великі тексти й воліють мати справу з картинками.
Зʼясовано: те, що донедавна називали обʼєктивними фактами, тепер аніскільки не є значущим для формування громадської думки, на відміну від емоційних реакцій і вірувань широких мас. Популізм політиків полягає не так у невиконанні ними обіцянок, як у промовлянні того, що хочуть від них почути. Людям важливо здобути бодай символічну (словесну) перемогу, бо вони звикли, що їхніх вимог і так ніколи ніхто не виконує. І такі явища міцніють у свідомості не лише на національному, а й на міжнародному рівні. Префікс «пост-» тепер не має стосунку до того, що відбувається після, а позначає радше неважливість. Постфактуальна політика (politic) відірвана від правил і процедур (policy). От і виходить: якщо настирливо просувати нічим не підкріплену позицію, багато чого досягнеш, навіть безперестану послуговуючись неправдою. Адже правда вже не така й затребувана, якщо є набір переконань. Людина втомилася від правди, не хоче жити в складній реальності й частіше знаходить затишок у віртуально-фейковому світі. Такий стан справ і є зайвим свідченням того, що істина/правда подекуди просто нестерпна. Можливо, саме тому сучасна людина дедалі більше звикає жити без неї.
Оцінка – 4/5
Записки Кирпатого Мефістофеля – Володимир Винниченко
Від головного героя-токсіка бомбило всю книжку – у цьому і її краса, та 4 зірочки саме за це! Бонусом – роман зі співачкою Клавдією Петрівною. Шкода, що ось такої літератури у школі не було. Також книжку обговорювали в книжковому від The Ukrainiains, і слухати про неї було навіть цікавіше, чим її читати :)
Оцінка – 4/5
Одинадцять помідорів і один маленький – Євгенія Кузнєцова
Дитяча легка та візуально приємна книжка, яку мені подарувала авторка за підписочку – я її прочитав буквально за годину. Радію, що для ілюстрацій для таких книжок чатжпт ще не використовують, хоча вже деякі автори почали, на жаль.
Оцінка – 4/5
Вихід зазвичай з іншого боку – Юрій Сущ
Набір оповідань про все на світі від Юрія Суща. Для мене це одна з категорій книжок, які прочитав дуже давно, сподобалось, але сюжети оповідань, не відкриваючи книжку, згадати дуже складно :)
Оцінка – 4/5
Драбина – Євгенія Кузнєцова
І ще одна книжка від Євгенії, яку вона теж подарувала. Цікава кул сторі за айтівця, який придбав будинок, щоб поїхати якомога далі від сімʼї, але почалась війна, і всі вони приїхали до нього у гості. В цілому історія сподобалась, але ось після «Спитайте Мієчку» вже помічаються схожі ностальгічні паттерни, після яких немає ось цього теплого ефекту.
Оцінка – 4/5
Наука сторітелінгу – Вілл Сторр
Книжка про сторітелінг – як будується сюжет та опис, але хоч і в описах згадується багато різних письменників, але через зараз залишилась асоціація лише з кіноіндустрією. Хоч і було цікаво прочитати про те, як це все працює в кіно та мультфільмах та як правильно будувати історію, але я думав, що там буде більше про створення реальних історій.
Оцінка – 4/5
Графічний дизайн з українським обличчям – Наталя Удріс-Бородавко
Книжка, яку заклювали дизайнери, заклював і я! Є відчуття, що книжка написана в академічному форматі, наче якась лекція в університеті – під час читання була думка, що це книжка про те, що та як потрібно робити, але без розуміння чому так. Причому дуже багато зображень без описів (і навпаки), а деякі з них максимально зашакалені – неможливо розібрати, що зображено на них. Це стало великим розчаруванням – від arthuss я очікував чогось якіснішого.
В цілому виглядала, як поради копіювати щось з умовного dribbble без розуміння що-як-навіщо.
Оцінка – 2/5
Men Without Women – Haruki Murakami
Приємні розповіді з неочікуваними розвʼязками та котами. Після історій я ще декілька тижнів залипав на згаданих у книжці виконавців та плейлистах а-ля «elevator music».
Оцінка – 4/5
За Перекопом є земля – Анастасія Левкова
Здається, це найперший роман від Лабораторії. Історія про те, як дівчина жила в Криму, і описуються роки до окупації та розповіді після переїзду до Києва. Дуже сподобалась, причому в деякі моменти я прям сильно зачитувався, і неочікувано було побачити, як дуже влучно та реалістично були описані сцени та побут у Криму. Нюанс в тому, що Анастасія, яка написала цей роман, не жила в Криму в той час. На останніх сторінках вже стало зрозуміло, як саме їй вдалось це зробити.
Десь було дуже багато деталей, десь якісь очевидні штампи у героїв, але це, напевно, одне з найкращого прочитаного з художнього за останні часи.
Оцінка – 5/5 (авансом, як казали у школі)
За лаштунками війни. Сталін, нацисти і Захід – Лоренс Ріс
Минулого року я прочитав «Гітлер і Сталін», і думав, що тут щось максимально схоже, але тут книжка виявилась не про персон (хоча і про них в тому числі), а про події. Через те, що я в школі не дуже любив історію та був взагалі інший контекст, тому лише зараз наздоганяю це все. Я публікував багато вирізаних цитат, тому якщо цікаво почитати про переговори та покидьків (але про покидьків ще буде!) – це воно!
Оцінка – 4/5
Ідентичність – Мілан Кундера
Спроба познайомитись з Кундерою, але не дуже вдала – як я не осилив ландшафти у «Подорожі ученого доктора Леонардо», так і тут з маренням.
Оцінка – 3/5
Скрипниківка – Сергій Жадан
Вірші, написані до 24-го лютого та після. Про людей-переселенців, як «впертих равликів беззахисної Європи», про «Світ тримається на невідчитаних нічних повідомленнях», дуже сподобалась.
Оцінка – 5/5
Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емсу – Оксана Забужко
Традиційно, як і будь-які есеї, ці теж не виключення – приємно читались, але мій мозок дуже мало памʼятає з них, через пів року. Я якось публікував обрані цитати з цієї книжки, тому якщо хочеться щось прочитати від Забужко щось, не дуже велике – це воно!
Оцінка – 5/5
I'd Like to Play Alone, Please: Essays – Tom Segura
Кул сторі від коміка Тома Сегури, як він випадково зустрічав інших селеб. Засміявся приблизно 0 (нуль) раз, але мене зацікавив формат, коли стендап-коміки пишуть якісь есеї, але треба їх запаковувати в іншому вигляді, чим стендап.
Both of my great-grandfathers on my father’s side were doctors. My great-uncle on the same side was an ophthalmologist. My mother’s father was a revered obstetrician; his brother was a surgeon. My dad’s brother, Joe, was a world-renowned urologist; his daughter, Leal, is an anesthesiologist. My cousin Suzanna is an infectious disease specialist, and just for good measure, cousin Marisol is a veterinarian. You get the idea. There are a lot of smart people in my family on both sides. I am not one of them.
Go watch an amateur comedian tell “jokes” about blow jobs and sex and you will cringe at how badly it goes. That’s because simply being dirty isn’t enough. You have to craft the joke to make it funny.
Fast-forward twenty years, and I still find something so funny about injuries. I have to make a clear distinction—I don’t want to see them. I don’t like open wounds or gore of any kind, but an injury story or video of one without gruesome footage will make me laugh. I swear that I don’t fully understand why it makes me laugh, but...
Оцінка – 2/5
Хазяїн – Іван Карпенко-Карий
Книжка, яку прочитав задовго до скандальної премʼєри в Театрі на Подолі, і яка дуже сподобалась (на відміну від вистави, не дивлячись на те, що її ставив Уривський і грає сам Бенюк гггг). Дуже сподобалось, як автор передає ідентичність героїв та селянина, який ні перед чим не зупинився, щоб помножити свої ставки. Причому вона опублікована була більше 120-ти років, але актуальненько!
Оцінка – 4/5
Дзвінка. Українка, народжена в СРСР – Ніна Кур'ята
Ще один роман від Лабораторії, але про дівчину, яка жила спочатку в Одеській області, потім переїхала в Одесу, а далі в Київ – знову про мовні та політичні питання. Чомусь порівнював її постійно з «За Перекопом є земля», але тут виглядає, наче це книжка для тіктокерів і фанатів рорк – кожен розділ буквально на 1-3 сторінки, і іноді читаєш абсолютно не повʼязану між собою історію. В самому кінці взагалі весь сюжет максимально прискорюється в часових рамках. Вже після прочитання побачив, що цю історію писали близько 10 років, і здалось, що реліз піджимає, тому треба було швиденько дійти до актуальних подій та завершити її.
Оцінка – 3/5
30 віршів про любов і залізницю – Сергій Жадан
Жартома це книжка з кожним віршем за 6 грн. Всі вірші вже були раніше опубліковані, та здавалось, що увійшли в збірку ті, де хоч раз згадалась дорога та залізниця. Це не робить її гіршою, адже придбавши її, вже вдома я помітив, що у ній є автограф Жадана. Тому, якщо хочецця – ВСЛ на Прорізній, і може там щось навіть знайдете!
Оцінка – 4/5
Від нуля до одиниці! Нотатки про стартапи, або як створити майбутнє – Пітер Тіль
Так як я час від часу роблю невеликі продукти, а цю книжку називають біблією для стартаперів, то був вимушений її прочитати. Декілька цікавих моментів, але багато корисних порад для тих, хто робить дуже великі продукти – там і про команду, і про витрати, і про модель. Читається за один раз, але для себе корисного так нічого і не знайшов.
Оцінка – 3/5
Що ми бачимо і чого не бачимо. Закон. Держава. Кляті гроші! – Фредерік Бастіа
Це я на якомусь БукФорумі побачив Поперешнюка (CEO Нової Пошти), який був на презентації свого видавництва «Wellbooks». Дуже hooked-моментом для мене на презентації стало оголошення проблеми книжок а-ля «Як занепадають нації» – це те, що є гарна історія, але дуже мало корисної інформації, що це як інфоцигани, але у світі літератури! Ну і треба підіймати економічну освіченість країни в цілому, тому у «Wellbooks» вирішили публікувати праці економістів та економічну теорію. Хоч пан Поперешнюк навʼязує ідею лібертаріанства (багато книг видавництва саме про це), але він так і не зміг навести приклади, у яких країнах це вдалось та працює, але було цікаво почитати найбільш рекомендовану ним книжку про податки. Автор багато чого спрощує та наводити деякі приклади до абсурду, але в цілому було цікаво почитати за концепцію податків.
Оцінка – 4/5
Marketing 5.0: Technology for Humanity – Philip Kotler
Так як я працюю над розробкою одного застосунку у свій вільний час, то також зацікавився над маркетингом, і захотів почитати боженьку та біблію у світі маркетингу – Котлера! Я його попередніх книжок не читав, але діду вже 92 роки, і мені здалось, що він в тіктоках не сидить та якось досить сухо розповів саме ось про цей тікточний маркетинг. Якісь асистенти (там два співавтора) йому допомогали, але от прям очікування від неї виявились завищеними. Дивлячись на цей AI-хайп, він згадав трохи за це, але ось не настільки, у якому вигляді це використовується зараз.
Не дивлячись на це, деякі частини дуже сподобались, наприклад, про поляризацію маркетів та про зникнення середнього маркету:
Markets no longer consist of a wide range of offerings from the cheapest to the most luxurious and have started to polarize between the top and bottom ends. The middle segment is disappearing as people either trade down to quality no-frill offerings or trade up to more premium luxury offerings. As a result, top and bottom players are growing while edging out the midmarket players, which are struggling to stay relevant. And it is happening across product categories: grocery and fashion retailers, food services, airlines, and automotive
Оцінка – 2/5
Що мій син має знати про світ – Фредерік Бакман
Хоч я і обожнюю Бакмана та тепер вже всім його навʼязую, і він у мене як лакмусовий папірець (це як ідея, що люди, які дивились серіал Friends дуже добрі, але у світі книжок), то як виявилось, я не дуже обожнюю його есеї та нотатки. Це одна з ранніх його повістей, тому далі він зрозумів, як бити в серденько, а от тут взагалі історія нічим не зачепила.
Оцінка – 3/5
Twilight of Democracy: The Seductive Lure of Authoritarianism – Anne Applebaum
Кул сторі від польської журналістки, у якої було дуже багато друзів та знайомих, з якими вони зустрічали 2000-й рік у Польщі та як все змінилось за 20 років – дуже багато тих, з ким вона перестала спілкуватись через великі політичні розбіжності, і далі в есеях описує, як все до цього йшло. Там і про Орбана та його кентів, і про Польщу та партію «Право і справедливість», і як вони перемогли. Ну і про штати та постправду. У деяких відгуках критично про неї пишуть, тому до анонімних джерел варто посилатись критично.
Оцінка – 3/5
All Marketers Are Liars: The Underground Classic That Explains How Marketing Really Works – and Why Authenticity Is the Best Marketing of All – Seth Godin
Поки маркетологи у тіктоках на лісабонських вебсамітах відкривають для себе, що люди купляють не те, що їм треба, а те, що вони хочуть, та називають трендом 2024-го, діди в 2005-му році вже давно про це писали.
Don't try to change someone's worldview is the strategy smart marketers follow. Don't try to use facts to prove your case and to insist that people change their biases. You don't have enough time and you don't have enough money. Instead, identify a population with a certain worldview, frame your story in terms of that worldview and you win.
It's not enough to find a niche that shares a worldview. That niche has to be ready and able to influence a large group of their friends.
I'm amazed to find myself writing this, but the purpose of this book is to persuade you to be less rational. Stop trying to find the formula that will instantly make your idea into a winner. Instead of being scientists, the best marketers are artists. They realise that whatever is being sold (a religion, a candidate, a widget, a service) is being purchased because it creates an emotional want, not because it fills a simple need. Marketers win when they understand the common threads that all successful stories share.
Consumers pretend that they're rational and careful and thoughtful about the stuff they buy. Actually they're not. Instead they rely on stories.
Дуже гарно накидував на вентилятор про органічну їжу – майже ніхто не розуміє, що там органічного, але готовий переплачувати, адже це про здорову їжу. Те саме і про гранолу, яка в якись момент вистрелила, але ж там достатньо цукру, хоч і подають це як хелсі-продукт
People don't want to know all the details about their food. They don't want to consider how the cow was slaughtered or how much gas it took to truck those grapefruit here or what those fats will do to their arteries. What people want is a story, a lie they can tell themselves and their friends.
Може бути корисною, якщо робите або хочете робити якись свій продукт – корегує мозок в правильний бік, але варто зазначити, що у ній немає конкретних кроків та дій – Сет Годін навіть у своєму блозі веде такий самий стиль :)
Оцінка – 4/5
Be Useful: Seven Tools for Life – Arnold Schwarzenegger
Назва книжки чомусь себе не виправдала, але сподобалась фраза «naps are for babies, relaxing is for the retired». Виявилась якоюсь черговою мотиваційною книжкою, які я не дуже переварюю. Хотілось щось більш біографічне прочитати, але виявилась чергова селф-хелп книга. Арнольд розповідає про свої 7 правил та зйомки/бодібілдинг/політику. Вийшов такий ось тед-ток в текстовому вигляді.
There is a motivational saying I love: "See it. Believe it. Achieve it." But I think it's missing a step in between: Explain it. Before you can achieve your goals, I think you need to express them. Share them. I think you need to admit to yourself, and communicate to others, that this thing that started in your mind as a little idea has exploded into a massive dream with huge potential to benefit your life and theirs.
Ну і багато інших розділів, в кінці-кінців, ведуть до того, що не лише мати якусь візію, а ділитись нею також.
Оцінка – 3/5
One more thing
Я зараз дуже повільно, але читаю Плохія «Forgotten Bastards of the Eastern Front: An Untold Story of World War II». Для мене стало відкриттям (так, у мене дуже погано з історією), що у 1944-му році у Полтаві була американська військова база і частина книжки повʼязана з розповідями та спогадами американців про цю частину війни. Також багато описів характеру Сталіна та про його комунікацію з американськими військовими, і це потенційно могло б стати книжкою цього року, але стане у наступному, хе-хе-хе!
Зранку прокинувся з думкою, що треба звільнити трохи місця для нових книжечок. А ще, для мого персонального грінвошинга, я влаштовую перший транш гуманітарної допомоги атракціону щедрості – подарую книжки зі списку нижче в обмін на донат на вільну суму (від 1 грн) від будь-якого улюбленого фонду, наприклад, на ППО від ПЖ. Ну і ще на вас буде лежати доставочка в ваш улюблений поштомат або відділення Нової Пошти (лише Україна), ну і всьо!
Вони всі в ідеальному стані, деякі – з моїми наклейками-закладками, тому навіть можна буде відчути вайб з ідеєю Popular Highlights з кіндла, але в реальному житті!
Якщо знайшли щось цікаве – маякніть мені на [email protected] з назвою, адресою відділення/поштомату Нової Пошти та скриншотом оплати, і я надішлю її найближчими днями!
Тут повинен бути список книжок. Якщо він не відображається – відкрийте, бумласка пост у браузері за посиланням! (rss та поштові клієнти не вміють в сучасні технології ¯\_(ツ)_/¯)
Хоч і з великою прозою пані Забужко у мене не складається (нагадую, що у мене маленький мозочок для запамʼятовування її величезних речень), я для себе відкрив дуже приємні розповіді та мемуари. Цю досить маленьку книжку (до 100 сторінок) я прочитав буквально за 3 години, але не очікував, що це виявиться дуже цікавою історією.
«Бо на те я королівна»
Цілий той Київ перших десятиліть 20-го віку, Київ Винниченкових «Записок кирпатого Мефістофеля» та Чикаленкових «Спогадів» у нас досі «невидимий» – накритий у масовій свідомості імперською накривкою «Белой гвардии», і навіть тодішній «Український Парнас» — квартал сусідських садиб Старицьких, Лисенків і Косачів на Саксаганського – досі, на 30-му році незалежности, не має статусу національного музею (sic!) і до обовʼязкового списку київських туристичних маркерів не входить: десятиліття рейдерської колоніальної політики, покликаної довести українцям, ніби «нас тут не стояло», дали свої плоди.
Відтак і той факт, що стару українську еліту з Києва вимела не так «революция и гражданская война» (це стосувалося головно росіян і поляків, українська ж верхівка — крім воєнної й урядової – після 1920-го року здебільше лишилася вдома, «працювати для свого народу»), як перша хвиля сталінських репресій, так звана «справа СВУ» (по якій за полярне коло «на общие работы», в числі 30 тис. інших «буржуазних націоналістів», поїхав і професор Міяковський), – це теж для більшості новина.
Цікаво, що та ж Віхола в якийсь час почала публікувати свою серію «Неканонічний канон» з авторами, про яких в школі навіть часто і не чули. Ну і всякі книжкові клуби підхопили тему, і деякі з них в досить цікавих форматах їх обговорюють.
Хто винен, або В пошуках Маросєйки
Інколи й Янукович може спрацювати, за Мефістофелем, як «тої сили часть, / Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого». Наприклад, ляпнути про «українського поета Чехова» — і тим змусити наші ЗМІ нехотячи впрягтися в культпросвітницьку кампанію й довести до загального відома те, чого в Росії згадувати не люблять, а отже і в нас не любили: що Чехов дійсно, хто 6 подумав, «малорос» — і походженням (із слобожанських селян), і самоідентифікацією (так писався, так називався, на тому наполягав), і, що наицікавіше, вихованням, бо Таганрог не тільки в 19-му столітті, а до самого Голодомору був ще типово українським приморським містом. ... Усе це начебто засвоєно, про Чехова й Україну написано гори текстів, пораховано навіть чеховські українізми, і скільки з них із його подачі увійшло в російську вже без позначки «укр.», як-от «недотёпа» (і ніхто не питає, а що ж таке «дотёпа», бо ж Чехов «русский», то, значить, і все в нього «русское»... Інформації, словом, не бракує. Бракує іншого. ... Упродовж трьох поколінь, починаючи від повоєнного сталінського курсу на духовне «импортозамещение» — на орвелівський світ, у якому все, хоч трохи визначне, створили (винайшли, відкрили, побудували...) росіяни, займатись україністикою в Україні можна було тільки за умови обов'язкового, як у мусульманина пʼять раз денно в бік Мекки, поклону в бік «великої російської культури» та її на українську, буцім, «благотворного впливу». ... Одним із наслідків цієї заливки стала схема, за якою в нас розповідають про українців, котрі прославились в інших культурах: щоразу це подається мало не як історія «хлопця з нашого села», що десь у городі «вийшов у люди», але, спасибі, не забуває земляків (приміром, раз у раз укидає слівце «по-хохлацки», як Чехов, або взагалі перед смертю марить по-українському, як Кобзон, — у межах цієї парадигми суттевої різниці між ними немає). Хоча починати б треба з елементарної істини: якщо українець (як будь-хто інший!) отримує визнання в чужій культурі (тобто продає чужинцям не робочі мʼязи й карі очі, а голову з усім її вмістом), то, значить, він приніс із собою в ту культуру «з дому» щось, чого в ній доти не було, адаптував у ній щось українське. І це стосується не тільки літератури-музики-малярства, а й наукових шкіл, технічних напрямів (еміґранта Олексу Повстенка запросили проєктувати Капітолій, бо він знав, як збудували Софію Київську, щоб стояла тисячу років!), звичаєвости, комунікативних стратегій і ще цілої хмари видимих і невидимих речей, які складають культуру, – і власне це й зветься «впливом»: донор впливає на реципієнта.
Атож, час побороти комплекси й сказати собі це вголос: ми також впливали на світові культури, а не просто постачали їм якісний біологічний матеріал.
Про колективний ПТСР і трохи «якбитології»
Чехов — скористаюсь отим британським мемом про Конрада — «збагатив російську літературу українською жіночою чуттєвістю». ... От справді, якби той полтавський дідич, котрий не захотів спустити Чехову 300 рублів, виявився поступливішим — і Чехов таки купив би в нього хутір, оселився би неподалік од Линтварьових, одружився б із Наталею, помагав би їй із перекладами «басен Крылова по-малороссийски», забув би Москву (з якою «не связывают меня никакие симпатии», як пояснював друзям), написав би (отоді вже напевно!) для Заньковецької «Чайку» українською (а далі й ще щось, і ще, гляди, і втягнувся б...), завів би нові знайомства, ввійшов би, через Садовського в коло «громадівської» інтеліґенції — чи не вийшов би з нього тоді «український поет» (драматург!) уже не тільки «за Януковичем», а історії двох словʼянських літератур не потекли б відтак дещо іншими руслами?..
Підозрюю, що таке припущення не раз навідувало й фахових русистів — і, схоже, не на жарт їх лякало. Бо чомусь саме Наталю Линтварьову зі списку «женщин Чехова» (куди щедро включають і тих московських дам, які ним цікавилися значно більше, ніж він ними! нині в Росії «вичищено» настільки рішуче, що мені навіть окремого з неї фото не вдалося знайти в мережі. Так само «зачищено» и згадки про Заньковецьку та чеховські на неї творчі плани — мов і через сто літ по смерті бережуть російського класика від українського впливу...
Час заспокоїти стурбованих: в українську літературу Чехов не перейшов би. І не тільки з банально-практичних міркувань (у російській він натоді заробляв по 200 рублів за аркуш, з чого й купував маєтки, українською мусив би займатись «у години дозвілля»). Про те, щоб такого не сталося, — щоб український хлопчик із нижчих класів, народжений у Таганрозі в 1860-му, не мав жодного шансу вирости українським письменником, — Росія подбала окремим циркуляром ще як хлопчик мав три рочки. А 30 травня 1876 року в Бад-Емсі Олександр ІІ закріпив тему рідної мови хлопчика вже за поліційним відомством («украйнофильство» криміналізувалось як антидержавна діяльність) - і тим визначив долю і його, і ще десятків мільйонів хлопчиків і дівчаток на століття наперед: аж до нас із вами включно.
На жаль, Емський указ у нас досі трактується дуже обмежено — як щось «культурницьке», а не як «пологова травма» всієї модерної української ідентичности, а отже й державности, ПТСР по якій ми не залікували й досі. Олександр ІІ мислив масштабніше: навіть у студіях Київського відділу Російського географічного товариства зумів розгледіти (і слушно!) спробу розбудови Академії наук, ту необхідну інституціалізацію знання, без якої нема дорослої нації, — і власноруч «зупинив процес». Справа була не в мові, а в тому, щоб заблокувати українцям можливість модернізації на власному етнічному ґрунті, скинути нас як націю «з поїзда історії» (при потребі й буквально — як скинули з поїзда в 1901-му голову правління Харківського земельного банку Олексія Алчевського, коли той приїхав до Петербурга по кредит, — бо не відступати ж «украйнофилам» ключі від Донбасу!).
Два покоління, методом звичного для Росії державного терору, встановлювалась у голови ширнармасам жорстка прошивка: російська — єдина й безальтернативна мова освіти – маркує собою «прогрес»: місто, електрику, банки, залізниці, нові ідеї, модні журнали, соціальні ліфти і т.д., аж до «хранцюзької помади» Проні Прокоповни (авжеж, любимі всіма «Зайці» якраз процес встановлення цієї прошивки на рівень простих міщан, Серкових і Чехових, і зафіксували, і невипадково оригінальну україномовну версію «шістдесятницького» фільму, в якій цей соціальний діагноз лежить на поверхні, було на пів століття заарештовано й замінено російським дубляжем - Олександр II би схвалив!). А от українська (і все, що нею марковано) — це, хай і рідна, але «архаїка»: село, мужицтво, смішна Антошина баба Фрося, яка вірить, що двері в погребі тримав домовик (і Антоша роками цей анекдот переповідає, і купа наших чеховолюбців замиловано його цитує на доказ чеховського «українства» і знов Олександр II привітно помахує їм стеком.), і пісня за чаркою, і рушник вишиваний, все домашнє, кухонне, така собі guilty pleasure культурної людини...
До речі, про зайців. В театрі на подолі є однойменна вистава (але осучаснена), на яку я випадково потрапив, скуповуючи у минулорічні блекаути квитки майже на всі вистави, що тоді проводились у театрі, і це одна з двох вистав, які я не радив би :).
А якщо ще згадати фільм, то якийсь мужик реставрував цей фільм з українською доріжкою та виклав на ютуб – це веееелиичезна робота, починаючи обробку звука (як автор пише, то там повна лажа з ним, але навіть це склеювалось та збиралось по частинах), закінчуючи самим відео.
Пропаща сила ... чи «українське чудо»?
Ми нарікаємо, що наша класика для наших дітей «надто депресивна» (вже ж, не «Вечерний квартал», але, як подумати: якби вона справді здавалась сучасникам «депресивна», то кого б же вона пірвала за собою «в українці» в час, коли такий вибір грозив Сибіром? може ж, таки не в класиці справа, а в невмінні її прочитати?..), — а потім збиваємося з ніг у пошуках тренінґів, «як мотивувати молодь». Я не жартую: недавно мене цілком поважно просили взяти участь у такому тренінґу, і ці нотатки – не тільки моя данина світлій памʼяті Оксани Радиш, яка передала мені живий «інсайдерський» смак нашого 19-го століття й остаточно зробила те століття для мене «своїм», а й спроба нагадати, що мотивують молодь (якщо вона дійсно потребує мотивації, що само собою підозріло: як писав Ю. Шевельов, «чого варта молодь, яка не хоче змінити світ?») не тренінґами, не онлайн-флешмобами й не перекладами книжок Марка, прости-Боже, Менсона — а захватом. Щирим захватом людьми, які «були тут до тебе» — і створили й залишили тобі те, з чого ти вжиткуєш. Це може бути твоя галузь. Професія. Культура. Країна. Армія. Мова. І так далі. І в кого як у кого, а в українців за плечима стільки приводів для захвату, що кожному випускникові середньої школи мало б на весь вік вистачити на підвищений рівень серотоніну без жодних стимуляторів. Якщо ж у молоді намічаються проблеми з серотоніном — це вже певний знак, що пора переписувати шкільні програми.
Побачити згадку Марка Менсона в книжках пані Забужко – це було досить неочікувано, хоча це міг би бути подкаст-терапія подкаст Олександра «Спартака» Суботи.
3 останніх, присмертних чеховських років збереглось одне свідчення О. Кніппер-Чехової, сенсу якого сама вона тоді явно не зрозуміла, і не дуже, боюсь, розуміла «пролетарська аудиторія», якій вона, вже в УСРР, це розповідала. Якось під час подорожі пароплавом Чехов, прислухавшись на палубі до розмови двох дам, раптом сказав дружині: — А ведь они по-нашему разговаривают.
Кніппер здивувалась: це ж по-якому? По-українському, пояснив він (гадаю, тут вона дещо підредагувала свою розповідь в бік політкоректности, він, швидше всього, сказав «по-малороссийски» або й «по-хохлацки» — слова «український», «українець» для Чехова назавжди лишились маркерами не національної, а ідеологічної, «партійної» приналежности)
«Но ведь ты же русский?» – допитувалась Кніппер: сама етнічна німкеня, вона навряд чи так уже зраділа з відкриття, що в цьому шлюбі знайшовся ще один «инородец». Чехов у відповідь засміявся (от у це – віриться беззастережно.): «Какой я русский? Я хохол! Хохол!» – і вона показала характерний жест: поляпування себе долонею по сухотних грудях...
Хтозна, як там насправді точився той діалог (за 20-30 років людина може й щиро все переплутати), але ось цю «тригерну» фразу – «А ведь они по-нашему разговаривают» — Кніппер, поза сумнівом, запамʼятала точно, з акторською чіпкістю на інтонації: чужий цього не придумає.
Це безмежно українська фраза, і про неї можна написати цілу книжку — фраза-пароль, фраза-гасло глибоко пораненого народу, півторастолітній безпомильний «емський» розпізнавчий код для «своїх», дотеперішнє – не скрізь уже, на щастя, по нашій новочасній-соборній, але я ще памʼятаю, коли було скрізь, крім Львова, Франківська й Тернополя, — озирання на звук: по-нашому говорять... Ти диви, не бояться!.. Мабуть, хороші люди...
Дочитав, нарешті, книжку Лоренса Ріса «За лаштунками війни». Я колись читав «Гітлер і Сталін. Тирани і Друга світова війна» цього ж автора, але то була книжка про персони диктаторів (яка запамʼяталась фразою, що головна відмінність між паном Гітлером і Сталіним у розмірі їхніх вусів), а тут більше деталей про війну та перемовини під час війни. Особливо цікаво було прочитати розділ за залаштунковий поділ Польщі.
Публікую нижче мої збережені цитати з книжки – може когось надихне прочитати
1. Коаліція де-факто
Несподівана дружба
Про перемови Сталіна та Ріббентропа про 100-річний ненапад між країнами
А й справді, як сталося, що Ріббентропа взагалі допустили в серце Кремля? Зрештою, нацисти ніколи не приховували ненависті до Радянського Союзу. У 1937 році під час промови на мітингу в Нюрнберзі Гітлер назвав керівників цієї країни «нецивілізованою єврейсько-більшовицькою міжнародною спілкою злочинців» і стверджував, що Радянський Союз – це «найбільша небезпека для культури й цивілізації людства, яка коли-небудь загрожувала йому з часів розпаду держав античного світу … Імовірно, Сталін розмірковував так: навіщо Червоній армії «втягуватися в конфлікт», аби допомогти іншим недоброзичливим режимам подолати створені ними самими труднощі? Проти Британії і Франції Сталін був ідеологічно налаштований так само, як і проти нацистської Німеччини. Відповідно до марксистської теорії, кожна з цих країн була під владою великого капіталу, який пригноблював трудящих. … Сталін вважав, що лише Радянський Союз, який забезпечує безкоштовну освіту й медичне обслуговування, «право голосу для всіх» та суспільну власність, є «правильною» державою. А вчення Леніна закликало радянську державу за таких обставин триматися осторонь конфліктів — хай капіталісти гризуться між собою. Отже, з погляду Сталіна, у відносинах із цими однаково нестерпними країнами було значно розсудливіше розглянути можливість домовленості, нехай і тимчасової, з нацистською Німеччиною. Адже крім на позір безпечного способу уникнення будь-якої майбутньої війни нацисти могли запропонувати Радянському Союзу те, чого ніколи не запропонували б західні союзники, — можливість отримати додаткову територію і матеріальний зиск. Тож зустріч між Ріббентропом і Шуленбурґом з боку Німеччини та Сталіним і Молотовим з боку Радянського Союзу, яка відбулася 23 серпня 1939 року, не була зустріччю однодумців, однак вочевидь була спрямована на задоволення спільних інтересів.
У Німеччині офіцер сс Ганс Бернгард дізнався про підписання пакту, коли разом зі своїм підрозділом чекав вторгнення в Польщу. Для нього цей пакт «був повною несподіванкою. Ми не могли зрозуміти цього... Протягом багатьох років пропаганда пояснювала нам, що більшовики — наш головний ворог». Через це Бернгард та його товариші вважали нову угоду «політично неприродною».
Однак улітку 1939 року прагматизм був для нацистів важливішим за принципи. Гітлер хотів, щоб німецька армія завоювала Польщу за кілька днів. На його думку, Німеччина мала повернути свої території (місто Данциґ, Західну Пруссію й колишні німецькі землі навколо Позена), а також загарбати решту цінних сільськогосподарських земель. Однак він знав, що будь-яке вторгнення в Польщу може розвʼязати війну з Великою Британією і Францією. У березні 1939 року британці пообіцяли захистити Польщу від іноземної агресії, коли після захоплення Гітлером чеських земель премʼєр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен нарешті зрозумів, що обіцянки, які німецький фюрер дав у Мюнхенській угоді за рік до того, нічого не варті. До того ж, з погляду нацистів, над їхнім планом захоплення Польщі тяжіло важливе питання, відповідь на яке була аж ніяк не очевидною: як відреагує на це Радянський Союз, східний сусід Польщі? Якби Радянський Союз вступив у коаліцію з Францією і Британією, німці опинилися б в оточенні ворогів.
До того ж, він знав, що Радянський Союз може спробувати узаконити будь-яке вторгнення на територію Польщі за допомогою пропаганди, прикриваючись пропозицією тодішнього міністра закордонних справ Великої Британії лорда Керзона про встановлення кордону між Польщею та її східними сусідами (так званої «лінії Керзона»), яку він висунув у 1919 році. У той час більшовики відхилили цю пропозицію, проте виявилося, що загалом вона нагадує домовленість між Молотовим і Ріббентропом про поділ «сфер впливу» в Польщі. Крім того, поляки не становили більшість населення на східних територіях: близько 40 % місцевих мешканців мали польське походження, однак 34 % були українцями і 9% — білорусами. Радянські пропагандисти зрозуміли, що це дає змогу видати будь-яке вторгнення за акт «визволення» — звільнення місцевого населення від польського панування.
Молотов у Берліні
Насправді це обговорення [Молотова та Ріббентропа] нагадувало діалог двох глухих, оскільки Молотов відмовлявся відповідати на будь-які масштабні запитання Гітлера. Натомість у відповідь він ставив ще детальніші питання про безпосередні наміри німців. Згодом радянський перекладач Павлов охарактеризував ці переговори як «виснажливі та явно марні», і з цією думкою важко не погодитися. ... Зустріч завершилася на дещо комічній ноті, коли під час бомбардування британцями Ріббентропу й Молотову довелося спуститися в бомбосховище. Коли Ріббентроп продовжив розповідати, що Британська імперія готова до розграбування, Молотов зауважив: «Ви говорите, що Англія програла. То чому ж ми сидимо зараз тут, у цьому бомбосховищі?».
2. Вирішальні моменти
Перші дні вторгнення
3 липня Сталін виступив по радіо зі зверненням, яке стало знаменитим не через підступний захист дій радянського керівництва під час укладання пакту з нацистами в 1939 році й не через гучний заклик до представників різних етнічних груп Радянського Союзу (узбеків, татар, грузинів, вірмен тощо) воювати єдиним фронтом проти поневолення фашистами. Натомість ця промова запамʼяталася здебільшого через слова, які Сталін сказав на початку: «Товариші, брати і сестри». Для багатьох радянських громадян ці прості слова уособлювали нового Сталіна — керівника, який дбав про них не лише як про «товаришів», а й як про близьких членів родини. Ці слова продемонстрували, що він закликає не до ідеологічної боротьби з нацизмом, а до боротьби, спрямованої на захист батьківщини від жадібного загарбника. Таку боротьбу люди могли зрозуміти.
Вісімнадцятирічний студент Микола Брандт, якого призвали до лав Червоної армії для участі в обороні Москви, пригадує, що майже всім його командирам бракувало базових військових навичок: «Я не міг відкрити затвор рушниці, тому мені порадили звернутися до безпосереднього командира, який сказав: "Твоя рушниця холодна — вона замерзла. Потрібно її нагріти". Як можна було нагріти її при 30 градусах морозу? Тож я пішов до командира взводу, який порадив те саме: "Ти маєш її нагріти — затвор замерз". Тоді мені сказали звернутися до командира батальйону. Це був лейтенант, єдиний професійний офіцер там, який просто зняв запобіжник. Я відчув величезну радість, коли затвор відкрився».
Вирішальний місяць грудень (1941)
Рішення Гітлера оголосити війну Америці, ухвалене 11 грудня 1941 року, часто спантеличує людей, які не знають подробиць цієї історії. Якщо німецькі війська зіткнулися з величезними випробуваннями на східному фронті, тоді чому Гітлер свідомо додав до списку супротивників такого могутнього ворога? … Відповідь на це запитання проста. Як і Сталін, Гітлер був політичним лідером, для якого була важлива реальність, а не риторика. Для Гітлера було очевидним, що війна зі Сполученими Штатами неминуча. Головна подія на шляху до війни відбулася не в Перл-Гарборі, а за кілька місяців до того, коли Рузвельт наказав американським військовим кораблям супроводжувати британські конвої до середини Атлантичного океану. Як зауважив Черчилль, на момент Атлантичної конференції в серпні 1941 року Рузвельт був сповнений рішучості «вести війну, але не оголошувати її»". Такого самого висновку дійшов німецький адмірал Редер, який за кілька місяців до Перл-Гарбору сказав Гітлеру: якщо підводним човнам не дозволять топити американські кораблі, виграти битву за Атлантику буде неможливо. Як і слід було чекати, після того, як Рузвельт наказав американським військовим кораблям патрулювати західну частину Атлантичного океану для підтримки конвоїв, трапилася низка інцидентів — зокрема, напад підводного човна на есмінець «Грір» у вересні та потоплення есмінця «Рубен Джеймс» у листопаді, що призвело до загибелі понад сотні американських моряків. Отже, у грудні Гітлер либонь відчував, що, оголошуючи війну Америці, він лише приймає неминуче, отримуючи при цьому додаткову перевагу — збереження видимого контролю над розвитком подій. Далі Гітлер розмірковував так: негайний вступ CША у війну принаймні протягом року не матиме серйозних наслідків, здатних змінити перебіг військових дій у Радянському Союзі. Він був переконаний, що саме війна зі Сталіним так чи інакше стане вирішальною в цьому конфлікті. Гітлер вважав також, що тепер японці звʼяжуть американський флот у Тихому океані й поставлять під загрозу інтереси Британії на Далекому Сході.
3. Криза віри
Битва з німцями на Волзі
Щоб присоромити Захід і закликати його відкрити другий фронт, восени 1942 року радянській творчій спільноті дали вказівку спробувати вплинути на думку закордонної громадськос-ті. «Художникам, письменникам і журналістам дали завдання звернутися до наших колег за кордоном, — розповідає карикатурист Борис Єфимов. — Письменники мусили написати листи англійським письменникам, музиканти англійським музикантам тощо із одним-єдиним запитанням: де другий фронт?». Єфимов, один із провідних карикатуристів Радянського Союзу, написав своєму знаменитому британському колезі Девідові Лоу. Через місяць він отримав відповідь, у якій Лоу пояснював, що «хоча Англія відзначається великою військовою могутністю, ця могутність лише "потенційна", як він її назвав». На власні очі побачивши, як Захід ухиляється від обговорення теми, що мала життєво важливе значення для добробуту Радянського Союзу, у 1942 році Єфимов вирішив відповісти на це за допомогою карикатури — зброї, якою володів найкраще. Саме тому він створив низку малюнків, які містили візуальні закиди до британців. На першій карикатурі були зображені шестеро британських генералів на військовій нараді. Кожному генералові відповідав окремий підпис: «Генерал Непоспішай, Генерал А-Якщо-Нас-Поб'ють» тощо. Напроти них за столом сиділи двоє полковників, на шоломах яких були написані слова «Хоробрість» і «Рішучість». «Це означало, що в Англії є як прихильники, так і противники другого фронту, — говорить Єфимов. — Карикатуру надіслали Сталіну, він її схвалив, після чого її опублікували в газеті "Правда". Таке складне питання, як невдоволення союзниками, мало бути схвалено Сталіним».
Погіршення стосунків зі Сталіним
Далі співрозмовники почали обговорювати післявоєнний світ — такий, яким його уявляв Сталін. І тут радянський диктатор використав формулювання, яке залишатиметься напрочуд незмінним протягом наступних кількох років конфлікту. Він сказав, що Радянський Союз «прагне, щоб усі народи Європи мали той уряд, який виберуть самі, вільні від примусу з боку будь-якої зовнішньої сили. Ми (Радянський Союз) не маємо агресивних намірів і не вдаватимемося до агресії, зовнішньої чи внутрішньої, за винятком тих випадків, коли виникне військова потреба захистити себе. Однак ми наполягаємо на тому, що уряди країн, які з нами межують, повинні бути справді дружніми, а не "професійно дружніми" й приховано ворожими, готовими встромити Радянському Союзу ніж у спину, як вони вже робили в минулому». Це й була та формула Сталіна («справді дружні, а не професійно дружні» країни), яка спричинила згодом так багато проблем.
3. Зміна вітру
Зближення Рузвельта зі Сталіним
Того вечора Сталін отримав найкраще уявлення про характери західних керівників, коли заявив, що, аби підкорити Німеччину після війни, «потрібно фізично знищити принаймні 50 тисяч чи навіть 100 тисяч членів німецького командування». Черчилль писав у своїх післявоєнних творах, що його не обурила жодна із заяв Сталіна, крім останньої — щодо знищення німців після війни. «Британський парламент і громадськість, — сказав премʼєр-міністр, — нізащо не потерплять масових страт». А коли радянський диктатор знову заявив, що потрібно «роз-стріляти 50 тисяч», Черчилль розлютився. «Я швидше погоджуся на те, щоб мене вивели отут у сад і розстріляли, ніж погоджуся заплямувати свою честь і честь своєї країни таким ганебним вчинком». У цю мить втрутився Рузвельт, хоч і неявним чином. Замість того, щоб підтримати Черчилля чи просто змінити тему, він запропонував компроміс — мовляв, розстріляти потрібно 49 тис. Очевидно, американський президент намагався звести ситуацію до жарту. Однак це був дивний жарт, враховуючи причетність Сталіна до масових убивств, про яку президентові було добре відомо.
Водночас Рузвельт і Черчилль, мабуть, відчували, що напів-правда про Сталіна, яку поширювали раніше їхні уряди, обмежує їх. Протягом 1943 року пропаганда союзників продовжувала створювати велику кількість надзвичайно позитивних творів про Радянський Союз і Сталіна, найяскравішим прикладом яких був фільм «Московська місія». Режисер фільму Роберт Бакнер згодом описав його як «доцільну брехню заради політичної мети». Проблема була в тому, що на основі цієї «доцільної брехні заради політичної мети» в широких колах громадськості сформувалося оптимістичне бачення Сталіна й Радянського Союзу. Саме тому Рузвельт, якого менш ніж через рік чекали вибори, вважав, що заперечувати проти цього показного позитивного образу було б шкідливо для його політичних перспектив. Хай там як, та після повернення з Тегерана Рузвельт охоче дотримувався колишнього пропагандистського курсу. Коли один журналіст запитав його, «якою людиною є маршал Сталін», він відповів: «Я назвав би його кимось на кшталт мене самого… реалістом»
5. Поділ Європи
Зустріч у Квебеку
Моргентау почав описувати одну з найрадикальніших і надеструктивніших пропозицій, сформульованих демократичною державою в хх столітті. Цей план передбачав не лише розділення Німеччини на дві частини, а й знищення її промислових потужностей. Згодом у хх столітті один американський генерал загрожував розбомбити Вʼєтнам, повернувши його «назад до камʼяної доби». Протягом Другої світової війни еквівалентом був план Моргентау щодо Німеччини, принаймні з економічного погляду. Черчилль, який завжди покладався на свої емоційні реакції, висловив глибоке обурення. «Не встиг я почати свій виступ, — записав Морґентау, — як тихе бурмотіння й похмурі погляди підказали мені, що все це не викликає особливого ентузіазму в премʼєр-міністра... Я ніколи не бачив його більш дратівливим і саркастичним, ніж того вечора... Коли я закінчив свій виступ, він обрушив на мене цілий потік риторики, сарказму й люті. …Далі Черчилль сказав Морґентау, що вважає цю пропозицію «неприродною, нехристиянською й непотрібною». Навряд чи колись був момент більших розбіжностей між Британією й Америкою стосовно майбутньої політики, ніж того вечора. Однак потім трапилося дещо надзвичайне. Через два дні Черчилль зняв різкі заперечення проти радикального плану Моргентау й у цілому підтримав його. Пʼятнадцятого вересня Черчилль підписав з Америкою угоду щодо продовження ленд-лізу, яка гарантувала британцям 6,5 мільярдів доларів. … Навряд чи він зробив це лише через раптове усвідомлення того, що пропозиції Морґентау дадуть користь британській промисловості. Зрештою, «переваги» цього плану для британської промисловості були очевидними вже тоді, коли він уперше ознайомився з цим планом. Значно ймовірнішим є таке просте пояснення: Черчилль погодився на бажання американців після того, як вони підписали додаткову угоду про ленд-ліз.
Жовтнева зустріч Черчилля і Сталіна в Москві
… Черчиль спонукав поляків змінити свою думку й погодитися на переміщення кордону. Саме тоді почало проявлятися напруження, яке відчував Черчилль. Він просто не міг повірити, що поляки не вчинять так, як їм сказано. — Ви повинні зробити це, — сказав Черчилль. — якщо ви згаєте цю можливість, усе буде втрачено — Я маю сам собі підписати смертний вирок? — запитав Миколайчик. — Я умиваю руки, — сказав Черчилль. — Як на мене, ми маємо відмовитися від цієї справи. Ми не будемо руйнувати мир у Європі через суперечки між поляками. Через свою впертість ви не бачите, що поставлено на карту. Ми розійдемося не друзями. Ми розповімо всьому світові, які ви нерозсудливі. Ви розвʼяжете чергову війну, в якій буде втрачено 25 мільйонів життів. Проте вам байдуже. — Мені відомо, що нашу долю було вирішено в Тегерані, — сказав Миколайчик. — Її було врятовано в Тегерані, — відповів Черчилль. … – Не визнавши цей кордон, ви просто вийдете з гри назавжди. Росіяни підкорять вашу країну та знищать ваш народ. Ви на межі повного винищення. … Сплеск емоцій Черчилля має важливе значення почасти через його зауваження стосовно того, що через відмову поляків підписати угоду росіяни підкорять їхню країну й знищать їхній народ. Цей коментар, мʼяко кажучи, дещо підозріло узгоджується з висловленою в Тегерані думкою стосовно того, що Сталіну потрібно дозволити зберегти за собою різні територіальні надбання, оскільки «характер» радянського уряду «змінився».У спалаху гніву Черчилль, удаючись до образ, звинуватив польський уряд у вигнанні в тому, що до його складу входять «бездушні люди, які прагнуть зруйнувати Європу». Насамкінець Черчилль завершив зустріч гірким і, як йому мало бути відомо, неправдивим зауваженням: «Який внесок ви зробили в боротьбу союзників протягом цієї війни? Що ви кинули до спільного котла? Можете вивести свої дивізії, якщо бажаєте. Ви абсолютно нездатні подивитися фактам в обличчя. Ніколи в житті я не зустрічав таких людей».
У листі, який передали американському послу в Лондоні, Миколайчик написав: «3 виступу Молотова на зустрічі 13 жовтня я з величезним здивуванням дізнався, що протягом Тегеранської конференції представники всіх трьох великих держав без сумніву погодилися з тим, що так звана лінія Керзона має бути кордоном між Польщею та Радянським Союзом». Рузвельта вкотре піймали на брехні. Його мотив для приховування правди від Миколайчика в червні очевидний. У Тегерані американський президент висловив занепокоєність тим, що декілька мільйонів американських виборців польського походження засмутяться, якщо Радянський Союз отримає Східну Польщу, й можуть висловити своє невдоволення безпосередньо на виборчих дільницях під час президентських виборів у листопаді 1944 року. Проте щойно 7 листопада Рузвельт без жодних проблем був переобраний, Миколайчик більше не міг йому зашкодити. Двадцять другого листопада Рузвельт ввічливо відповів на неявні звинувачення Миколайчика в підступності й сказав, що коли «взаємна домовленість» щодо кордонів Польщі й була досягнута, «цей уряд не заперечуватиме».
6. Залізна завіса
Крах ялтинських домовленостей
Однак навіть у найвирішальніший час риторика Черчилля була не тим, чим здавалася. На публіці він міг говорити про те, що в основі цієї війни лежить моральний імператив, проте приватно зізнавався, що його мотиви були далеко не такі чисті. Тринадцятого лютого, повертаючись з Ялти, Черчилль сперечався з фельдмаршалом Александером, який «благав» його, щоб Британія надала більшу допомогу на післявоєнну відбудову Італії. Александер сказав: «Певною мірою саме заради цього ми беремо участь у цій війні — щоб забезпечити свободу й достойне існування народів Європи». «У жодному разі, — відповів Черчилль, — ми воюємо за те, щоб забезпечити належну повагу до британського народу!»
Смерть Сталіна
Навіть у наш час на Красній площі біля кремлівської стіни можна побачити памʼятник Йосипові Сталіну — тому, хто мав бути притягнений до відповідальності за вчинені дії у першу чергу, однак цього не сталося. Як і багатьом іншим тиранам до нього (і, поза сумнівом, багатьом тиранам після), йому вдалося уникнути правосуддя.
Згадався кадр з однойменного фільму «Смерть Сталіна»
Зараз кожна поважаюча себе соцмережа створила сторіз з результатами року, а оскільки гудрідз – печерна соцмережа (і це прекрасно), тому не підведеш результати року сам – не підведе його ніхто.
Через війну якись час неможливо було щось читати будь-що, окрім новин 24/7; в якись момент все прочитане було з воєнним/історичним контекстом щось і читав, а іноді це було формою ескапізму.
Rana Foroohar «Don't Be Evil: How Big Tech Betrayed Its Founding Principles – and All of Us»
Це була ще одна книжка про соцмережі та чому це погано. На жаль, я так нічого і не відмітив захоплюючого в книжці, але памʼятаю про деталі про те, як створювали всякі дизайнерські паттерни (той же «infinite scroll», наприклад), ну і декілька розділів, де підіймалась тема небезпеки Китая – те, що вони збирають дууже багато інформації, яка з часом можуть використовувати у своїх цілях (привіт, тікток!). Великих інсайтів не було, і так зрозуміло, що всякі великі корпорації для заробітку грошей, але було трошечки цікаво. Зараз, в ретроспективі, приємно дивитись за потугами гугла, коли раніше можна було просто рекламу в гугл пошуку виводити, а зараз зʼявляється гарний конкурент в вигляді ChatGPT
Оцінка – 2/5
Олівер Беркмен «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних»
В той час, як в трендах всякі методології GTD, книжки про те, як зʼїсти жабу та як працювати 4 години на тиждень або прокидатись о 5-й (останні дві дуже актуальні, але є нюанс), тут автор пропонував альтернативний шлях, додаючи гумор та трошки філософії. Цікавий погляд на прокрастинацію, і те, що ніколи її не побороти, але використовувати з користю. Як каже Подоляк, важливо було проговорити та зафіксувати це.
Productivity is a trap. Becoming more efficient just makes you more rushed, and trying to clear the decks simply makes them fill up again faster. Nobody in the history of humanity has ever achieved “work-life balance,” whatever that might be, and you certainly won’t get there by copying the “six things successful people do before 7:00 a.m.” The day will never arrive when you finally have everything under control—when the flood of emails has been contained; when your to-do lists have stopped getting longer; when you’re meeting all your obligations at work and in your home life; when nobody’s angry with you for missing a deadline or dropping the ball; and when the fully optimized person you’ve become can turn, at long last, to the things life is really supposed to be about. Let’s start by admitting defeat: none of this is ever going to happen. But you know what? That’s excellent news
Оцінка – 5/5
Андрій Бондар «Ласощі для Медора»
Це набір есеїв в більшості про політоту та якісь загальні спостереження, які написав автор у 2017-2020 роках, і які стали актуальними саме після 20-го року. Так вийшло, що це була моя перша книжка після початку війни, і книжка налаштувала на те, що це все надовго. Деякі есе – копіпаста його колонок з Збруча, тому якщо подобається його стиль, то рекомендасьйон!
Ми часто нарікаємо на тенденцію масового отупіння, яка дозволяє маніпулювати великими групами населення через телевізор чи комп'ютер, але водночас із нею спостерігаємо появу сфер "загальної компетенції", що дозволяє цілком випадковим особам мати свою думку про речі, які ще сьогодні вранці не викликали в них жодного зацікавлення, а оце щойно, нарешті, трапилися в їхньому житті. Люди, які навчилися сперечатися на рівних з реальними експертами у сферах футболу, політики й музики, легко перекидаються на мовознавство, літературу, філософію та соціологію. Можливість вільного оприлюднення думки про книжку або фільм змушує напружити звивини навіть щонайобмеженішу особу. Таке мандроване знання про все на світі формує атмосферу загальної спроможності "гакнути" (від англ. "to hack" – зламати) будь-яке явище, текст чи феномен, наче комп'ютерну програму. За допомогою випадкового набору уривків методів і уявлень, кухарчиним праонукам підвладна не лише така дрібничка, як управління державою, а й речі набагато складніші – наприклад, стилістичні особливості вікторіанського роману чи образи історичної пам'яті в мові індіанців племені піраха.
Нагадало телеграмних мамкиних експертів :)
Оцінка – 4/5
Сергій Жадан «Хлібне перемир'я»
Колись тіктокери відкриють, що їх український dilf (вимбачте) не лише цілується з Соловій, а ще й пише прекрасні пʼєси та прозу. Це історія 2014-го року, як у братів помирає мати, і їм потрібно щось робити далі в фронтовому місті, де вони навіть не знають хто є сепаратистом, а хто – ні. Паралельно ще й підіймається тема сімейних спогадів та відносин.
Взагалі, що в Інтернаті, що в цій пʼєсі, мені здалось, Жадан навмисно маскує політичні погляди персонажів, тому це і прекрасно, і бісить водночас :)
Антон. Шо це? Толік. Бабки. (забирає в Антона пачку, зважує на руці). Мама на похорон відкладала. Антон. Це ж радянські. Толік. Ну, вона давно готувалась. Антон. Лучше б вона в санаторій зʼїздила хоч раз. Ладно, покладемо в могилу, хай прогуляє в царстві мертвих
До речі, у Києві зараз проводять виставу, тому якщо краще подивитись – то лінк осьочки (сподобався жанр «сміятись/плакати/розуміти»).
Оцінка – 4/5
Збігнєв Бжезінський «Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи»
Якось почув гарну цитату з цієї книжки, що «хто володіє східною Європою, той володіє серцем світу», тому саме через це книжка була миттєво продана. Бжезінський написав її в 1997-му, і тут мій жарт, що автор досить точно створив контент-план розвитку світу на наступні 20 років (як мінімум). Головна ідея книжки – що геополітичною ідеєю США є також вплив в Євразії та відсутність суперників в цьому, і дуже важливе місце посідає, сюрпрааайз, Україна.
Звісно, в чомусь про США він палку перегинає, але почитати про стратегію та інший погляд з боку екс-радника з національної безпеки США було цікаво.
Оцінка – 4/5
Міхаіл Зигарь «Вся кремлевская рать: Краткая история современной России»
Не кенселіть бумбласка та не скидуйте ніяких відосів «Що не так з Зигарьом»
В якийсь момент цікаво стало, як взагалі зароджувалась російська еліта і як це працювало, а через те, що простий лонгрід – це дуже просто, тому стало цікаво про це книжку прочитати. Там і про приватизацію компаній в 90-х, і про газові конфлікти з Україною, і про роботу з опозицією, і як створювались політичні партії, молодіжні рухи та їх опозиційні альтернативи, і про великі конфлікти всередині владних структур, ну і про відносини з Україною в 90-х та нульових роках. Але читати треба обережно :)
Оцінка – 3/5
Rob Fitzpatrick «The Mom Test: How to talk to customers & learn if your business is a good idea when everyone is lying to you»
Цікава книжка про те, як розмовляти з користувачами та перевіряти ідеї, де співрозмовник тому буде розповідати про свій досвід, який, можливо, допоможе для розуміння, чи дійсно якась проблема вирішується, а не айтішники вчергове вирішують неіснуючу проблему
3 simple rules ... they are collectively called (drumroll) The Mom Test (It’s called The Mom Test because it leads to questions that even your mom can’t lie to you about): 1. Talk about their life instead of your idea 2. Ask about specifics in the past instead of generics or opinions about the future 3. Talk less and listen more
Bad customer conversations aren’t just useless. Worse, they convince you that you’re on the right path. They give you a false positive that causes you to over-invest your cash, your time, and your team. Even when you’re not actively screwing something up, those pesky customers seem hellbent on lying to you.
The world’s most deadly fluff is: “I would definitely buy that.” It just sounds so concrete. As a founder, you desperately want to believe it’s money in the bank. But folks are wildly optimistic about what they would do in the future. They’re always more positive, excited, and willing to pay in the imagined future than they are once that future arrives.
Every time you talk to someone, you should be asking at least one question which has the potential to destroy your currently imagined business.
На перших розділах так багато персонажів почало з’являтись, що прийшлось підключати блокнот та ручку, щоб хоч якось їх запам’ятати — прям стався флешбек однієї величезної книжки!
Ледь не помер від опису персонажів та б̶л̶е̶д̶і̶н̶ (сміх), але в якись момент це закінчилось — в сюжет додали науковців! Автор, скоріш, зробив мінімальний рісьорч про фізику та про те, як це можна зав’язати в сюжет, але якшо він робив відсилочки до Нолана, то очікував шось теж круте, від чого розірветься мозок. Він вирішив не підіймати цю тему (та не робити помилок), тому розділ раптово закінчився, як і моє вінцо, яке допомогло вижити під час читання
Залишок книжки вирішив дочитати через повагу до гонкурівської тусовки, яка дала йому за це 10 євро чи доларів, але це ж фактично одне і те ж))0)
Оцінка – 2/5
Едіт Еґер «Вибір. Прийняти можливе»
Книжка про досвід жінки виживання в концтаборі та повторне відвідування вже в поствоєнну епоху – дуже боляче було читати. Частину книги про її досвід практики не дуже цікаво було читати, а ось про її саморефлексію та описи днів в концтаборі – це сильно. Особливо відчувається, якщо паралельно читати новини та розповіді людей, які пережили окупацію.
Якби я мала дати назву своїй терапії, я б, ймовірно, назвала її Терапією вибору (Choice Therapy), бо свобода полягає у виборі (CHOICE): у виборі співчуття (Comprassion), почуття гумору (Humor), оптимізму (Optimism), інтуїції (Intuition), допитливості (Curiosity) та самовираження (self-Expression).
А бути вільними означає жити теперішнім. Якщо ми застрягли в минулому, кажучи «якби лише я пішла сюди, а не туди…» чи «якби лише я побралася з кимось іншим…», ми живемо у в’язниці власних вчинків.
І так само, коли ми живемо майбутнім, кажучи «я не матиму щастя, доки не отримаю ступінь…» чи «я не стану щасливою, доки не знайду потрібну людину». Єдине місце, де ми можемо випробовувати нашу свободу вибору, — це тут і зараз.
Оцінка – 4/5
Ева Томпсон «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм»
Це я колись перед офлайн-записом одного з випусків подкасту «Наразі без назви» прочитав, що вона буде обговорюватись, тому швиденько прочитав і я, щоб потім накинути трохи на вентилятор. Виявилось, що книжку майже ніхто не обговорював, тому фактично вийшло, що прочитав її для себе :).
Через те, що у школі в мене з літературою все дуже погано було, і контекст Пушкіна-Булгакова, можливо, не сильно на мою кукуху повпливав, тому дуже корисними були приклади цитат з книжок, де про дуже багато посилань на Сибір
Особливо запамʼяталась ідея «агресивного націоналізму»:
Крім того, вказується, що необхідно розмежовувати захисний націоналізм, основою якого є захист національної ідентичності, та аґресивний націоналізм, спрямований на експорт власної національної ідентичності та завоювання земель, на яких живуть Інші. Російський націоналізм є водночас аґресивним і захисним, і його аґресивний різновид трансформувався в імперські прагнення колонізувати землі, сусідні з етнічними російськими територіями. Очевидно, для того, аби певна територія стала колонією іншої політичної та національної сили, їй не обов’язково підписувати договори про визнання статусу домініону, як це було у випадку багатьох британських колоній. Росія після завоювання певної території включала її до своєї держави або призначала органи влади, які обслуговували російські інтереси. Російська література брала участь у цьому процесі, впроваджуючи на завойованих територіях наратив російської присутності і витісняючи з цих територій їхню власну історію та письменство, що мали для них важливе значення
Аґресивний націоналізм пишається не демократичними інституціями держави, а її призначенням. Його основний акцент робиться на величезній площі держави, різноманітності її географії та історії, її прагненні освоювати території, які раніше були невідомими, незайнятими та непродуктивними. Слова на кшталт «багатонаціональний» належать до найулюбленіших слів аґресивного націоналізму, оскільки вони підкреслюють масштаб колоніальної діяльності держави і водночас навіюють думку про широту поглядів завойовника, який дає змогу всім цим різним володінням існувати у межах імперії
Оцінка – 4/5
Харукі Муракамі «Про що я говорю, коли говорю про біг»
Це збірка умовно філософських розповідей Муракамі про його досвід бігу – про те, що відчуває та про що думає коли бігає. Звичайно, там є і його письменницькі кул сторемс та історії про письменницьке вигорання, і це все досить легко читається.
Поки я біг, у мене виникли й інші думки щодо письменництва. Іноді мені ставлять таке запитання: «Муракамі-сан, чи не вважаєте ви, що такий здоровий спосіб життя несумісний із письмом?» За кордоном про таке зазвичай не розпитують, а от у Японії, схоже, багато хто вважає, що письменництво шкідливе для здоровʼя, а письменники – такі собі збоченці, які мусять жити на вістрі, бо інакше нічого не напишуть. Крім того, побутує думка, що завдяки нездоровому способу життя письменник відгороджується від банальності світу і набуває певної ясності почуттів, властивої митцям.
Таке уявлення про письменників сформувалося не за один день. Таку стереотипну – чи, висловлюючись більш позитивно, легендарну — фігуру митця широко пропагують кіно й телебачення.
У цілому, я погоджуюсь, що письменництво - це нездорова професія. Коли ми беремося до написання певного тексту, тобто за допомогою слів створюємо певну історію, тоді – подобається нам це чи ні – виділяється якась токсична речовина, котра в усіх інших людей ховається десь глибоко всередині. Із цим стикаються всі письменники, що, свідомі небезпеки, яку чаїть у собі ця отрута, змушені в якийсь спосіб контактувати з нею, інакше про творчість у прямому значенні не може бути й мови. (Даруйте мені доволі незвичну аналогію із рибою фугу, найсмачніші частини якої розташовані якраз біля органів, що містять отруту, проте цей приклад видається мені найбільш показовим.) Тобто в кожному разі письменництво здоровим фахом не назвеш.
Отже, творча діяльність має певні нездорові та асоціальні складові. Я це визнаю. Саме тому серед письменників та інших митців достатньо декадентів чи тих, хто претендує на асоціальність. Я здатен це зрозуміти. Або принаймні не заперечуватиму.
Саме тому всі ті, хто сподівається на тривалу письменницьку карʼєру, повинні виробити імунітет, який захистив би їх від цього небезпечного (подекуди навіть смертельного) ментального токсину. Відтак можна протистояти навіть більш отруйним речовинам. Інакше кажучи, створення глибоких романів передбачає роботу в небезпечному середовищі. Проте для підтримки такої імунної системи впродовж тривалого часу потрібно чимало енергії. Звідки ж іще черпати цю енергію, як не з власного фізичного єства?
Будь ласка, зрозумійте мене правильно: я не намагаюся переконати в тому, що це єдиний вірний шлях для письменника. Так само як існує багато різних літературних жанрів, існує і багато різних типів письменників, кожен із власним світоглядом. У них різні проблеми, різні цілі. Тому одного вірного шляху для письменника просто немає. Це очевидно. Проте я щиро вважаю, що написати великий твір без підвищення рівня енергії та витривалості неможливо, і я впевнений, що цим варто займатися - або принаймні займатися цим набагато краще, ніж навпаки. Нехай це банальність, але коли щось узагалі варто робити, то до цього слід докласти всіх своїх зусиль - чи, в деяких випадках, навіть більше за всі свої зусилля.
Також зі схожого формату я бачив рекомендації почитати Кінга «Про письменство. Мемуари про ремесло», де автор іронічно описує свій досвід письменництва, але це вже в планах на 2023.
Оцінка – 4/5
Юрій Андрухович «Лексикон інтимних міст»
Не кенселіть бумбласка та не скидуйте ніяких відосів «Що не так з Андруховичем»
В цьому році у мене сталось цікаве відкриття, що деякі книжки цікаво читати паралельно з кимось та ділитись якимись цікавими моментами (Дарʼя, привіт!), і це була прекрасна можливість перевірити ідею книжкового клуба наступного покоління, тому можливо, що в якомусь майбутньому зʼявиться щось цікаве :).
В книжці Андрухович описав подорожі та спогади кожним містом (всього їх 111) протягом 1966-2004 років. Щось було дуже цікаво читати (особливо, де я був), а щось – не дуже. Окрім цікавого опису Києва, мої легені відчувають, що треба процитувати щось про рідне Запоріжжя:
Ми висідали з тролейбуса (одинадцятки?) десь на Хортиці і потім певний час, повз територію якихось літніх дитячих таборів, ішли до Старого Дніпра. Це невимовно красивий річковий рукав зі скелястими берегами у найвужчій своїй частині на північному заході острова. Колись я вперше побачив його з вікна сімферопольського потяга, і від спазматично-раптового бажання попірнати з його каменів у мене аж перехопило подих. <…>
Але ще раз про подих. Загалом у Запоріжжі того серпня мені час-то, фактично щовечора, його перехоплювало. Ніколи раніше я не думав, що повітря може аж так боліти в легенях. Зранку цього не відчувалося, усе по-справжньому починалося десь із полудня, увечері ж кожен глибокий вдих означав тисячі розжарених голок. Повітря так і впивалося в наші нутрощі всіма пазурями. Повітря було нашим ворогом і вбивцею. Здоровіше було б не дихати. У центрі міста, в невеличкому парку поруч з найбільшим запорізьким готелем («Інтурист»? чи це вже потім він став «Інтуристом»? а як називався тоді?), були розбиті намети, в яких провадили голодування анархісти й зелені. Вони вимагали закрити коксохім. У середині липня восьмеро з них прикувалися ланцюгами до коксохімівських труб на оглядових майданчиках і, напевно, отримали такі дози канцерогенів, після яких не живуть. У серпні ми побачили їх уже 30-всім виснаженими, майже нерухомими і легендарними. Міспева влада, а відтак і преса прозивали їх екстремістами. Вони притягали по себе перехожих — чи то запалістю очей і щік, чи то ранньоапостольською худизною. Деякі з них ще знаходили в собі сили дискутувати з явно накрученим проти них трудящим народом.
Оцінка – 3/5
Оксана Забужко «Польові дослідження з українського сексу»
Зірочок не ставив так як я зрозумів, що настільки елітарну літературу з реченнями на 3 сторінки не дуже цікаво читати, тому краще б новенького бестселлерового та мейнстрімного Бакмана прочитав би! Але гумор сподобався!
Андрес Індсет «Квантова Економіка»
Автор-філософ описує позитивні сценарії економіки майбутнього, які навряд чи працюватимуть в найближчі часи. Описується те, що купувати все будемо обдумано, зʼявиться безумовний базовий дохід, і компанії стануть відкритими, і ніяких лобістів та корупції не буде. Досить утопічно, але якісь ідеї були цікавими
Оцінка – 3/5
Тарас Шевченко «Кобзар»
Це був цікавий досвід читання абетки-ярижки – досить швидко мозок адаптується до правопису, тому там ніяких проблем з цим не було.
Знову ж, в школі в мене навіть з літературою не дуже все добре було, тому зараз знову відкрив його вірші та «Катерину». Дуже гарно!
Оцінка – 5/5
Ізабель Вілкерсон «Каста. Витоки наших невдоволень»
По опису подумав, що це буде історія про касти американської системи, про папіків-лобістів-рішал, а вийшла ще одна книжка про раси та як спочатку принижували, а потім інтегрували в суспільство чорношкірих.
Тим не менше, я не знав, що нацистська Німеччина дуже детально вивчала досвід США, як вони перетворили расову ієрархію на жорсткий закон – дітей з різними расами відправляли до різних шкіл, раса вказувалась у свідоцтвах про народження, розділялись місця в поїздах, трамваях, пароплавах, приймальнях та навіть у вʼязницях.
Дегуманізація – це стандартна складова формування аутгрупи, якій можна протиставити інгрупу. <...> Дегуманізувати іншу людину означає не просто оголосити, що хтось не є людиною, і це відбувається не випадково. Це процес, програмування. Заперечення того, що є самоочевидним в іншому представникові нашого виду, потребує неабиякої енергії й підкріплення.
Значно важче дегуманізувати окрему людину, що стоїть перед вами й витирає сльози через втрату когось із близьких, здригається від болю після падіння, чи сміється з несподіваного каламбуру, як зробили 6 ви самі. Важче дегуманізувати окрему людину, яку вам випало знати. Саме тому люди й групи, які прагнуть до влади й розмежування, не обтяжують себе дегуманізацією індивіда. Легше поставити клеймо забруднення на всю групу.
Дегуманізувати групу означає позбавити кожну людину, яка до неї входить, права належати до людського роду.
Оцінка – 3/5
Йоханн Харі «Мистецтво зосереджуватися. Як у нас вкрали увагу»
Книжка без дженерік порад «МЕНШЕ СИДИ В ТЕЛЕФОНІ @ ЗРОБИ МОНОХРОМНИЙ РЕЖИМ @ НЕ КОРИСТУЙСЯ ІНТЕРНЕТОМ ДЛЯ РОЗВАГ @ ВИДАЛИ ВСІ СОЦМЕРЕЖІ» та без тонни досліджень/психологічних експериментів з цифрами.
Автор пояснює проблему дефіциту уваги, далі пробує вирішити проблему в дусі всіх письменників – поїхати кудись, де немає ні інтернету, та пожити там якись час, і сюрпрайз, все стало краще!
Але далі цікавіше було почитати досвід спілкування з лікарями про синдром дефіциту уваги, чи це з генами передається, чи щось набуте. Описуються ідеї «прискорення» (всякі тіктоки, відео на 2x, техніки швидкочитання) та чому це не працює.
Гарно описаний стан потоку та його умови
Мігай дослідив чимало аспектів потоку, але, ознайомившись із ними детально, я дійшов висновку: якщо хочеш досягти цього стану, маєш знати три основні умови.
По-перше, потрібно чітко визначити мету. Я хочу намалювати цю картину; я хочу подолати вершину; я хочу навчити дитину плавати. Треба озброїтися готовністю це зробити й відсунути інші цілі на той час, поки ви зайняті. Стан потоку виникає тільки за умови однозадачності: коли ви свідомо відмовляєтесь від усього іншого й робите щось одне. Мігай виявив, що відривання й багатозадачність знищують потік, і ніхто не досягне стану потоку, намагаючись виконувати дві чи більше справ одночасно. Потік вимагає всієї мозкової потужності, спрямованої на одну місію.
По-друге, потрібно виконувати значущу для себе справу. Це складова істини про увагу: протягом еволюції ми навчились зосереджуватися на тому, що має для нас значення. Рой Баумейстер - фахівець із досліджень сили волі, про якого я писав у вступі, – пояснив це так: «Жаба дивиться на муху, яку може зʼїсти, значно довше, ніж на камінь, якого не може зїсти». Для жаби муха має значення, а камінь – ні, тому ій легко зосереди-ти увагу на мусі, а на камінь вона майже не зважає. За слова-ми професора, «це пояснюється функціонуванням мозку... Він призначений для того, щоб приділяти увагу важливому». Адже «жаба, яка цілий день витріщалася б на камінь, просто помер-ла 6 із голоду». У будь-якій ситуації легше зосередити увагу на тому, що має значення, і важче - на тому, що видається дрібʼязковим. Коли ви намагаєтеся змусити себе робити щось, що не має значення, ваша увага часто розсіюється.
По-третє, корисно робити щось на межі своїх можливостей, але не перевершувати їх. Якщо обрана мета занадто проста, ви автоматично перейдете на автопілот, але якщо занадто складна, будете тривожитись і перезбуджуватися, що теж завадить увійти у стан потоку. Уявімо скелелаза із середнім досвідом і хис-том. Якщо він дертиметься на стару цегляну стіну в саду за бу-динком, не варто очікувати стану потоку, позаяк це легко. Якщо йому раптом скажуть видертися на гору Кіліманджаро, пото-ку теж не буде, позаяк він настрахається. Такому скелелазові в ідеалі потрібен схил або гора, трохи вищі й складніші за по-долані минулого разу.
Далі відкривається термін «жорсткого оптимізму» – коли хтось висловлюється про серйозну проблему з глибинними причинами в культурі (як-ок ожиріння, депресія, залежності) й весело пропонує спрощене вирішення на індивідуальному рівні. Це як в бестселлерах автор-американець пояснював про стрес, що «стрес не заподіюється нам, а ми самі заподіюємо його собі, тому треба просто навчитися інакше мислити (стишувати турботні думки), і стрес розсіється – варто опанувати медитацію». А з часом науковці довели, що причини стресу в штатах – брак медичного страхування, постійна загроза звільнення, ненормований робочий день і т.д.. В результаті, автор приходить до думки, що якщо людина хвора на діабет та не може придбати інсулін, і працює по 60 годин на день, то це не людина заподіює собі стрес – а стрес заподіюється ззовні.
Також згадується воєнний контекст, що між нами зараз і стається в аналогіях ракет-тривог
Перебуваючи в лячному середовищі, як-от у зоні бойових дій, люди схильні занурюватися в інший стан. Уявімо, ви гуляєте лісом і натрапили на ведмедя гризлі — він розлючений і готується до атаки. Тієї миті ваш мозок уже не переймається тим, що у вас сьогодні на вечерю або скільки грошей відкласти на квартплату. Він звужує увагу й повністю концентрується на одному: небезпека. Ви стежите за кожним рухом ведмедя, і ваш мозок починає вишукувати шляхів втечі. Ви максимально насторожуєтесь. Тепер уявімо, що напади ведмедів регулярні. Скажімо, тричі на тиждень розлючений ведмідь раптом зʼявляється на вулиці й кидається на когось із ваших сусідів. Якби так відбувалося, у вас, найпевніше, розвинувся б стан гіпернастороженості. ви постійно стереглися б небезпек, незалежно від того, чи стрі-чаєтесь із ведмедем. Надін пояснила мені: «Гіпернастороженість - це стан, за якого ви на кожному кроці стережетесь ведмедя. Ваша увага сфокусована на ознаках потенційної небезпеки, а не на тому, що відбувається тут і зараз <...>
Надін переконана, що відкрила найголовніший чинник, який визначає увагу. Щоб нормально зосереджуватися, людина має почуватися безпечно, бути в змозі відмикати ділянки мозку, які сканують середовище в пошуку ведмедів, левів чи сучасних загроз, і дозволити собі спрямувати увагу в безпечному напрямку. У місті Аделаїда в Австралії я зустрівся з дитячим психіатром доктором Джоном Джурейдіні, який спеціалізується на цій темі. Він розповів, що звуження уваги – «чудова стратегія в безпечному середовищі, адже в такий спосіб ви можете навчатися, процвітати й розвиватися. Однак у небезпечному середовищі вибіркова увага [коли ви зосереджуєтеся на чомусь одному] була 6 ідіотською стратегією. Натомість потрібно рівномірно розподілити настороженість у середовищі, вишукуючи ознак небезпеки».
Після цього відкриття Надін зрозуміла, що попередні лікарі Роберта припускалися серйозної помилки. «Як не дивно, метифенідат не лікує розбещення». <...> Дослідниця переконалася, що, коли діти не можуть зосередитися, зазвичай це сигнал про величезний стрес. Джон Джурейдіні з Аделаїди сказав мені: «Якщо лікар підсаджує таку дитину на препарати, то він вступає у змову, лишаючи дитя в жорстоких або неприйнятних обставинах».
Спойлер: травми є, і лікуватимемо це довго :)
Дуже цікаві концепти, що навколишнє середовище та оточення теж впливають на увагу, хоча цього ми не помічаємо. Ну і прекрасне порівняння стану уваги з ddos-атакою – коли дуже багато подразників закидає потоками інформації, послаблюється увага та людина переходить в стан паралічу та неуважності. Звісно, автор наводить можливі рішення деяких проблем – звісно, що не в форматі червоної таблетки, і не буде працювати для всіх, але як кажуть тіктокери, «знати про проблему >>»
Оцінка – 5/5
Фредрік Бакман «Ми проти вас»
Бакманом я зустрів черговий етап локдаунів, і ось дочитав його останній переклад. Чомусь не подобалась серія «Ведмежого міста», але ось на цій книжці знову прям в серденько!
Дякую за наполегливі спроби мене заставити його прочитати в далекому 2020-му (Тарас, привіт!), і це щось прекрасне!
Якщо ще не читали – спробуйте з перших книжок, і він або максимально сподобається, або будете його хейтити :)
Тепер залишається лише The Winners, але це вже теж в плани на 2023. До речі, з моєї гудрідзовської бульбашки до 10 людей номінувало його на номінацію найкращого фікшну, хоча фактично лише одна людина його прочитала. Нічого не маю проти Бакмана, хоч вона і зайняла третє місце в цій номінації, але згадуйте постійно цей факт, коли бачите напис «Goodreads Choice Awards» на книжках :)
Оцінка – 5/5
Олександр Михед «Котик, Півник, Шафка»
Тепла невелика казка-історія про символи незламності з Бородянки. Читається буквально за годину, але дає надію, що ми вистоїмо, як ця шафка, і котан!
В цьому році я почав цінити трохи свій час на книжечки, тому став частіше закривати, коли вона не подобається.
Так, я не дочитав «Моссад. Найвидатніші операції ізраїльської розвідки» (деякі історії були цікавими, особливо про росіян, але в якись час сталась якась нудятина), «Красиві двадцятилітні» Марека Гласко, «Як нагодувати диктатора» Вітольда Шабловського, «Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочинці на суді в Гаазі» Славенки Дракуліч та «Тільки нікому про це не кажи» Карпи (я люблю читати іноді трешачок, але не настільки ггг).
В перші дні війни досить багато (оціночне судження :) людей поклало в свою тривожну валізку хоч якусь книжку. В твітерах з'явились треди з цікавими відповідями про те, хто яку книжку взяв або хотів би взяти, і там досить цікаві відповіді.
Якщо б вам потрібно було взяти лише одну книгу з собою, що це була б за книга?
Не дивлячись на п'ятий місяць війни, читачі повертаються до книжок для пошуку нових сенсів, і мені стало цікаво, що українці читають під час війни.
За декілька днів перед війною я імпульсивно придбав Ласощі для Медора Андрія Бондара з есеями. Ця книжка стала першою прочитаною через декілька тижнів після початку, а формат став приємним відкриттям – наче читаєш ?треди? інфлюенсерів в твітері, але на папері! Виявилось, що там були досить актуальні роздуми, так що мої рекомендації для всіх professional thinkers!
На жаль, доступів до статистики книжкових маркетплейсів немає, але є Гудрідз, який показує статистику книг за останні 4 місяці, тому можливо зібрати приблизну статистику в цій бульбашці. Гудрідз — досить закрита платформа-монополіст, який створює багато проблем для розробників, тому хоч він і показує базову статистику, але все ще була проблема зібрати список книг – загального списку книг українських видавництв в відкритому вигляді ніде немає.
Першим рішенням було зібрати список з одного великого книжкового маркетплейсу з категорії «Xіти продажу» — це спрацювало, але виявилось, що в тому списку там немає книг, яких вже в наявності немає. Далі я зібрав список електронних книг, і це дало додатковий результат, але все одно було недостатньо. Виявилось, що Український Інститут Книги якраз прямо зараз збирає каталог української літератури, і це було те, що потрібно! Після об'єднання всіх списків з'явився список з 2300 книг.
?
1. З списку були видалені всі книжки іноземних видавництв та іноземними мовами — гудрідз не дозволяє фільтрувати по локації користувачів, тому рахувались лише книги українською 2. Через специфіку, в книжках, де назва повністю співпадає з російською, можливі були помилки. Я намагався виправити, але можливо, що щось залишилось 3. Не всі книжки видавництв тут присутні — повний список книг є внизу сторінки. Якщо є актуальніший список – напишіть мені, будь ласка! Наприклад, лише одна книга Снайдера, але наймейнстрімніша в цьому списку є. Те саме з книжками Грицака 4. Дані з 24 лютого по 14 липня 2022 року 5. Дякую Джефу Безосу за те, що все ще не заблокував мій акаунт в гудрідз після великої кількості запитів!
ТОП-25 прочитаного за воєнний час
На першому місці очікувано «Інтернат» Жадана – роман про російськомовного вчителя української мови, який вивозить племінника з інтернату з окупованої території. За весь час його додало в список для читання 1120 читачів, а прочитало — 390. До речі, рекомендую (навіть більше, чим книжку Любки) випуск подкаста «Наразі без назви», де обговорюється саме цей роман. Цей роман було перекладено на англійську та інші мови, тому цікаво, що 24-го лютого ми всі ховались по сховищах, а весь світ активно додавав цей роман в свій список для читання:
Переклади
Українське видання
Я будував та дивився інші графіки по книгам, але якихось незвичайних та різких перепадів не було, тому я не став їх включати. В більшості це схоже на графік праворуч (на початку війни майже нічого, а лише через два-три тижні почало відновлюватись).
На другому місці мімімішна книга «Спитайте Мієчку» Євгенії Кузнєцової. Близько 800 користувачів додало, та 337 прочитало. Це чомусь стало відкриттям – здавалось, що абсолютно нічого пов'язаного з війною немає, але це єдина книжка, яку твітеряни хотіли взяти з собою.
На третьому місці «Тигролови» Івана Багряного. Близько 590 читачів додало в список для читання та 224 прочитало.
#
Назва
Додано на поличку
Прочитано
% прочитаних від доданих
1
Сергій Жадан – Інтернат (Меридіан Черновіц)
1121
392
34%
2
Євгенія Кузнєцова – Спитайте Мієчку (Видавництво Старого Лева)
804
337
41%
3
Іван Багряний – Тигролови (Видавництво Фоліо)
558
224
40%
4
Володимир Станчишин – Стіни в моїй голові. Жити з тривожністю і депресією (Віхола)
531
170
32%
5
Ілларіон Павлюк – Я бачу, вас цікавить пітьма (Видавництво Старого Лева)
442
136
30%
6
Віра Агеєва – За лаштунками братерства: есеї про українсько-російські культурні відносини (Віхола)
437
63
14%
7
Станіслав Асєєв (пер. з російською Вікторія Стах) – «Світлий Шлях»: історія одного концтабору (Видавництво Старого Лева)
390
95
24%
8
Дмитро Кулеба – Війна за реальність. Як перемагати у світі фейків, правд і спільнот (Книголав)
349
77
22%
9
Сергій Плохій – Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності (Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля")
339
79
23%
10
Френк Герберт – Дюна (Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля")
326
178
54%
11
Софія Андрухович – Фелікс Австрія (Видавництво Старого Лева)
323
133
41%
12
Тамара Горіха Зерня – Доця (Білка)
311
83
26%
13
Тімоті Снайдер (пер. англійської з Галина Герасим) – Шлях до несвободи: росія, Європа, Америка (Човен)
307
56
18%
14
Катерина Негодюк – Матера вам не наймичка, або Чому діти це... прекрасно (Віхола)
304
116
38%
15
Ліна Костенко – Записки українського самашедшого (А-ба-ба-га-ла-ма-га)
275
96
34%
16
Артем Чех – Хто ти такий? (Меридіан Черновіц)
271
78
28%
17
Дорж Бату – Моцарт 2.0 (Видавництво Старого Лева)
269
141
52%
18
Елізабет Ґілберт – Місто дівчат (Видавництво Старого Лева)
268
139
51%
19
Ореста Осійчук – Абрикосова книгарня (Наш Формат)
264
89
33%
20
Софія Андрухович – Амадока (Видавництво Старого Лева)
260
40
15%
21
Дорж Бату – Франческа. Повелителька траєкторій (Видавництво Старого Лева)
256
136
53%
22
Марі Карачина – Never Stop (Видавництво Старого Лева)
253
100
39%
23
Всеволод Нестайко – Тореадори з Васюківки (А-ба-ба-га-ла-ма-га)
247
105
42%
24
Фредрік Бакман – Чоловік на ім'я Уве (Книголав)
219
111
50%
25
Дорж Бату – Таємниця старого Лами (Видавництво Старого Лева)
208
100
48%
Видавництва
Так як була інформація за видавництва, які видали книжки, то є можливість побудувати статистику по агрегованим книгам видавництв, якими цікавляться. На першому місці ВСЛ, а далі неочікувано опинились КСД та Фоліо
В мене постійно була чомусь в голові ідея в тому, що багато читачів зануряться в історичний нон-фікшн, але по факту вийшло, що проза на перших місцях. Цікаво, що книжки, які пояснюють історію (Снайдер, Агеєва, Плохій з рейтингу), з дуже низьким коефіцієнтом читання (14-20% прочитало їх).
Але не варто забувати, що це лише бульбашка гудрідзу – в книгарнях, можливо, взагалі інша ситуація.
Замість кінцівки буде один з моїх хоум-мейд телеграмних стікерочків з Тімооотііі:
🇺🇦 ❤️ 🇺🇦
Посилань на buymeacoffee знову не буде – підтримайте волонтерів та військових, але ви всі, котики, і так це знаєте :)
